Centrum Kultury Polskiej
Mariupolski Uniwersytet Państwowy

 
Forum
Forma logowania
Login:
Hasło:

Mapa strony

Statystyka

Witaj, Gościu · RSS 24.11.2017, 08:20

[ Nowe wiadomości · Regulamin forum · Wyszukiwanie · RSS ]
Страница 1 из 11
Forum » Międzynarodowа Konferencjа Internetowа "AKTUALNE PROBLEMY SLAWISTYKI" » Секция 5. Методы, направления, школы в славянских литературах » ЖІНКА ЯК ОБ’ЄКТ ТА СУБ’ЄКТ У СУЧАСНІЙ ЖІНОЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ (Попенко Катерина Михайлівна)
ЖІНКА ЯК ОБ’ЄКТ ТА СУБ’ЄКТ У СУЧАСНІЙ ЖІНОЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ
MarinaData: Czwartek, 27.04.2017, 21:32 | Wiadomość # 1
Grupa: Administrator
Wiadomośc: 127
Plusiki: 1
Status: offline
Попенко Катерина Михайлівна
студентка ОКР “Спеціаліст»
Маріупольский державний університет


ЖІНКА ЯК ОБ’ЄКТ ТА СУБ’ЄКТ У СУЧАСНІЙ ЖІНОЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНІВ ЛЮКО ДАШВАР, ІРЕН РОЗДОБУДЬКО, ІРЕНИ КАРПИ, НАТАЛКИ СНЯДАНКО)


Твори сучасної української літератури написані жінками прагнуть створити галерею нових жіночих образів, де велика увага приділяється внутрішній силі жінки (Єлизавета та Влада з роману Ірен Роздобудько «Гудзик»). Але письменниці не оминають у своїх текстах і образу слабкої жінки, яка ламається під тиском обставин, або має характер, який не схильний до боротьби ще з народження (Ліка «Гудзик», Пат «Ліцей слухняних дружин» з творів Ірен Роздобудько»). Цими жінками легко маніпулювати, не складно підкорити та примусити служити. Такими є героїні творів Люко Дашвар (Катерина «Село не люди» Ірен Роздобудько (Пат «Ліцей слухняних дружин»), Ірени Карпи (Єва «50 хвилин трави»).
Головною героїнею в романі Люко Дашвар «Село не люди» виступає тринадцятирічна школярка Катерина, доля якої дуже складна і щасливою її не назвеш. Катерина виросла в селянській родині. Це симпатична дівчинка, з довгим волоссям, порівняно невеликого віку, але яка вже знає, що таке важка праця. Часто вона навіть школу пропускала, аби допомагати батькам з господарством. Скромна, проста дівчина Катерина, яка виявляла любов до людей, викликає у читачів тільки позитивні емоції та почуття. Катерина сприймає життя надто серйозно, і це їй допомогло. Коли вона потрапляє у критичну ситуацію, дівчина розуміє, що може покладатися лише на власні сили. Героїня Дашвар може похвалитися благородством натури, вродженою інтелігентністю, що підносить її, ставить вище свого середовища. І вже в цьому прихована глибока драма: ні люди, ні доля не хотіли оцінити, винагородити цю ніжну, високу душу. Образ Катерини дуже цікавий і багатогранний. В одну мить вона серйозна дівчина, з дуже серйозними думками, і вона не походить на свій вік, а за мить вона може утнути щось дитяче і бути безпосередньою особистістю.
Скромна дівчинка Катерина, яка з дитинства виявляла любов до життя та оточення не може не викликати позитивні емоції у читачів твору. Звичайно, Роман не міг не помітити винятковості цієї дівчини, не міг не потягнутися до неї, як соняшник до сонця. «Люблю тебе, Русалонько» – каже він їй [1, с. 31]. Катерина знаходить у ньому рідну душу, яка так само, як і вона, прагне щастя. На жаль, доля не дозволила їм здійснити ці мрії про спільне щастя – Роман помер, дівчинку звинувачують у зв’зках зі старшим одруженим чоловіком, і ій прийшлося тікати з власної домівки, бо не було б їй життя у Шанівці. Образ Катерини дуже цікавий і багатогранний. В одну мить вона серйозна дівчина, з дуже серйозними думками, і вона не походить на свій вік, а за мить вона може утнути щось дитяче і бути безпосередньою особистістю.
Коли в селі Катю почали ганьбити, то вона стикнулася з майже середьновічними традиціями, її звинувачували в тому, що вона... відьма і що треба спалити її дім. «Є у мене вже план. Спалити їхню хату на попіл, із села вигнати... З бісівськими виродками так завжди чинили. Спалити – і геть» [1, с. 172].
А вона навіть не здогадувалася на що спроможні мешканці села. Вона не думала, що люди з якими вона виросла, бажають їй смерті. Вона просто кохала, а громада не зрозуміла.
Коли Катерина повернулася до Шанівки, то дівчину було не впізнати. Це стала більш виваженіша особа, її мовлення зазнало змін, наприклад її розмова з Аллою Залусківською: «— Надвір ідіть, — веліла... — Це добрий чай, — мовила, — з трав. Бачити ясно будете. І душа заспокоїться.... — Дякую, – чашку поставила. – Дозволь запитати… – Питайте, та не все розкажу, – відказала Катерина» [1, с. 250]. Чи її розмова з Людою, яка раніше була найкращою подругою: «Людка розгубилася. На подругу дивиться – впізнати не може. – Чуєш, Катька! Яка ти чудна стала… Чого ти тут закопалася? Хочеш, я батьків попрошу, щоб ти в нас пожила? До школи разом будемо… А які в мене журнали є… – Іди, Люда… — повторила Катерина. – А правду кажуть, що ти лікувати можеш, як баба Килина? — Людка до дверей — задки, задки, а язика не втримає. — Прощавай, мабуть… – казала Катерина. – Та ти що?! — Людці на голову не налазить. — Ми ж подруги… Хіба ні?— Зайнята я… — Катерина їй. — А ти на мене не ображайся. Добре, Люда?— Чекай! Я тобі про шанівських розказати хотіла… — І так знаю.— Звідки?— Прощавай…» [1, с. 257].
Ось так усі події, які випали на долю дівчини, вплинули на становлення її особістисті та подальшого життя.
Героїні романів Ірен Роздобудько неоднозначні і загадкові своєю, можна сказати, подвійною натурою, і з цієї розгалуженої системи образів можна виокремити «жінок-об’єктів». Це яскраво представляють дівчата з роману «Ліцей слухняних дружин» – Пат, Тур, Ліл та інші, які були віддані у ліцей, щоб в зних зробили покірливих дружин, які б мали служити своєму чоловікові, тобто стали «об’єктами» користування суспільства, чоловічого суспільства.
Сюжет цього роману Ірен Роздобудько розгортається навколо ліцею, в якому виховують молодих дівчат і готують на продаж. Ці дівчата в майбутньому стануть ідеальними дружинами, але тільки для тих, хто заплатить за них найвищу ціну. Їх називають скорочено за першими літерами їх повних імен: «Наші імена – не іноземні, як це може здатися на перший погляд. І не прізвиська (не дай Боже: у нас це карається «жовтою доганою»!). Це усього-на-всього перші літери наших повних імен! Не більше того! Така форма звертання була прийнята дуже і дуже давно, ще в часи наших прабабусь. Але досі вважається дуже зручною у спілкуванні. По-перше: коротко і ясно, по-друге, добре запам’ятовується, по-третє, як пояснює шкільний психолог, «не дає вийти емоціям за рамки особистості» [3, с. 223].
На виховання таких дружин багаті чоловіки світу роблять свої немалі внески. Ці дівчата виконують усі десять священних правил свого єдиного Статуту життя, серед яких три перші пункти – вдячність, повага та слухняність. Така атмосфера ліцею, де живуть та виховуються дівчата, нагадує секту: суцільний «культ щастя і радості» [3, с. 227], бездоганне виконування Статуту, постійне повторювання головних правил, а в разі порушення – «перекваліфікація» з розряду «омріяна наречена» до рівня служниці, простої прибиральниці в цьому закладі, на могилі якої навіть таблички немає.
Дівчина на ім’я Пат – вихованка цього ліцею, яку переконують: усе, що відбувається за межами закладу, не варте уваги, а справжнє життя полягає у покірному служінні своєму майбутньому чоловікові. Її забрали ще в дитинстві, тому своїх батьків вона не пам’ятала, свої записи вони вели у спеціальних щоденниках, які суворо перевірялися, ні з ким не дружила, бо дівчата відчували себе конкурентками перед обранням на балу. Пат мріяла, що її оберуть на святі, дадуть найбільшу ціну, і все життя вона не буде нічого потребувати, і покладе своє життя на вівтар служіння своєму чоловікові. Та випадкове знайомство із саксофоністом (Ланц – звичайний «стріт», тобто «людина з вулиці»), який завітав до їхнього закладу під час розслідування вбивства однієї з вихованок, відкриває їй очі: те, чому їх навчали, насправді омана, існує інше життя – вільне та прекрасне. Намагаючись відборонити свою свободу, вона втікає з закладу й опиняється на вулиці, до якої зовсім не пристосована. Так і ламається її уявлення про світ поза ліцеєм. Вона зтикається з великою кількістю обставин, які роблять з колишньої рабині «навчального» закладу сильну дівчину, якими не змогли стати її однокурсниці. Сюжет роману – це спроба жінки-героїні позбутися своєї «об’єктності», тобто накинутої ззовні ролі, і стати господаркою власного життя.
Ірена Карпа намагється моделювати жіночу постать як сильнішу й цілеспрямованішу за чоловічу. Навіть у любовних стосунках героїня ніколи не задовольняється тим, що має. Але в її творах зустрічаються жінки, яких ламають або якісь обставини, або чоловік. Такою є героїня твору «50 хвилин трави» – Єва. Дівчина має чимало комплексів, депресія була її звчиним станом, її ідеї про власну смерть мали велики масштаби, страждає на шизофренію, невпевнена у собі наркоманка з невизначеним віком, яка постійно змінює сексуальних партнерів. Так можна охарактеризувати цю дівчину, але всі свої вади вона прагне приховати, тому надаягає маску стервозності. «Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному!» [2, с. 52].
Над Євою мав владу її так би мовити коханий – Даня, але це не заважало Євці заводити довгу шеренгу коханців, бо невпевненість у собі, бажання довести свою значимість заважають Євці бути з одним чоловіком, навіть коханим. «Кляті білявчики – час від часу вони все одно виникають. Звісно ж за мого бажання. Звісно ж на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися у вікно...» [2, с. 62].
«Троє чоловіків – три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лінії стосунків. Одного з них кохаєш...». – цією цитатою авторка показує читачам темперамент Євки. Хоча вона має кохану людину, вона йому все одно зраджує і не може зупинитися на одному чоловікові.
І ось це кохання (Єви та Дані) – єдина претензія на сюжет. Хоча стосунки у них вкрай дивні. Даню дівчина називає коханим, але, за час його відсутності, завагітніла від іншого коханця і вирішує позбавитися від дитини. Складається враження, що Єва розуміє безглуздість своєї поведінки, але часто робить одну дурницю за іншою. Коли авторка починає описувати Даню і Євку, вона вказує, що «їхні життя були скинуті на купу. Від купи тхнуло». Тому, зрештою, не дивно, що Євка не має логіки у вчинках. У тексті уривки з реального життя переплітаються із спогадами минулого, фантазіями, ілюзіями, і з першого разу навіть складно зрозуміти, що з цього приймати за реальність. Подорожі Еви нагадують подорожі людини, який не цікаве життя: їй все одно, куди йти і, відповідно, все одно, куди вона потрапить. Переїжджаючи з місця на місце, змінюючи коханців одного за іншим, Ева розраховує відсіяти все зайве, щоб у результаті залишилося єдине, справжнє.
Сучасні українські писменниці подають широку галерею образів жінок, які уособлюють типових представниць сучасної доби – беззахисних і упосліджених, і водночас сильних і вольвових. Зі сторінок творів письменниць постає справжня кар’єристка, яка, не витримуючи тягаря соціальних та особистих умов, часто тікає від життя (Ліка «Гудзик», Ліда «Мати все», Марла «Фройд би плакав», героїня в роману Марії Матіос «Щоденник страченої»). У висвітленні картин буденного життя українського жіноцтва, письменниці показалують їх прагнення, почуття і соціальні взаємовідносини. Але в деяких творах на першому плані слабкі жінки, або «жінки-об’єкти», якими маніпулюють, яких ламають і намагаються підкорити. Одні з них вириваються з таких життєвих обставин, а інші ламаються і втрачають себе та свою індивідуальність, стаючи лише тінню.
Цими образами письменниці показують читачеві, що в сучасній літератури залишилися відгомони тих традиційних творів, в яких жінка була слабкою, та підкорювалася обставинам. Але зараз зароджується нова жінка, яка усвідомлює себе частиною роду, вона віднаходить власну сакральну ідентичність у минулому і намагається продовжити її у майбутньому.
Сучасна українська література сформовує образ сильної жінки, яка хоче знайти застосування своїм здібностям і можливостям в умовах нового життя, нових обставин. Тому у творах сучасних українських письменниць жінка постає у фактично новому для української літератури ракурсі: людини, свідомої власного покликання. Своїм образом «нової жінки», письменниці показують, що жінка повинна бути в суспільстві в усьому рівна з чоловіком, повинна займатися суспільно корисною діяльністю, і тільки тоді вона буде духовно багатою. Образ сильної жінки підкреслював важливість поєднання як зовнішньої, так і внутрішньої краси.
Сильну половиною жіноцтва представляють героїні творів Люко Дашвар (Іветта в романі «Мати все»), Ірен Роздобудько (Влада – героїня роману «Останній діамант міледі), Наталки Сняданко (Ірина та Амалія з «Гербарію коханців»).
Жіноча сутність у романах Ірен Роздобудько – доволі складна та неоднозначна. У цьому можна розібратися на прикладі її авантюрного роману «Останній діамант міледі» та образі Влади.
В цьому творі постать жінки-персонажа, який рухає сюжет, – подвійна. Влада – дівчина, яка не пізнала любові справжніх батьків, будучи прийомною дитиною та нерідною сестрою Жанни, вона завжди прагнула бути кращою дитиною, яка завжди розуміє свою сестру та другою матір'ю для Жанни. Влада живе водночас своїм життям і проблемами Жанни. Але разом з тим, дівчина перетворюється на жінку з «мертвими очима», вона стала як манекен, втратила жагу до життя, дівчина просто існувала. Влада – сильна. Її образ дуже контрастує з образом її сестри Жанни, яку авторка подає читачеві, які ніжну натуру. Влада – творча, неординарна особистость, яка розкриває свій потенціал, долаючи життєві труднощі. Під час «штилю бутя» (Влада до зникнення Жанни) вона губиться на тлі життєвої рутини, злегенька депресують, змирюючись із обставинами, жертвують своїм щастям задля щастя близьких. Але протягом всієї книги, «сильна» жінка Влада захищає та опікую свою сестру, яку завжди вважала «не від світу цього». І недаремно – стикаючись із життєвими трагедіями, «ніжна» творча натура ламається (відчайдушна місія Жанни провалюється, і саму її доводиться рятувати Владі).
Канон жанру авантюрного роману вимагає яскравих сюжетних перипетій, тож ефектний фінал з щасливим кінцем закономірно має місце. Однак, попри те, протягом усього твору в обох випадках не полишає ілюзія єдности таких несхожих на перший погляд двох головних героїнь. Одна з них з’являється напочатку. Її вчинки стають головним рушієм сюжету, і враз непомітно провідну роль перехоплює інша, виявляючи в нових обставинах риси, яких від неї не чекали, радше, сподівалися б від її антиподу. Після зникнення сестри, яка хотіла помститися за коханого, Влада з тихенької непомітної жіночки невідомого віку, яка все ще шукає себе й постійне місце роботи, перетворюється на сильну і сміливу даму-вамп, яка веде не тільки нарацію тексту, увагу читача, а й увесь сюжет. Щастя однієї неможливе без щастя іншої, біда однієї тягне за собою нещастя в її «відповідника». Це обумовлено лінією сюжету і, водночас, – духовною сутністю обох персонажів. Така нерозривна єдність витворює надсюжетно амбівалентний образ жінки – сильної і слабкої водночас, самодостатньої, здатної на блискучу самореалізацію, і заразом – хисткої, такої, що потребує опіки й опори. Героїня намагалася бути володаркою свого життя, але постійно прагнула опікати і своїх близьких, тобто мати контроль не тільки над собою, але і над своїм оточенням. Тому вона є суб’єктом, який підпорядковує під себе життя інших, бо вважає їх слабкими і вартими надмірної уваги з боку «сильної» жінки.
Успішний лікар, вдова, Іветта Андріївна Вербицька (роман Люко Дашвар «Мати все»), вирішує будь-яку забаганку та проблему грішми, для неї люди – це маріонетки. Самозакохана мати, яка заради себе руйнує життя своїх дітей. Вона в родині виступає у ролі диктатора, що протягом життя вдавалася до тактики підкорення (інші люди, в тому числі жінки, для неї – “об’єкти” для маніпулювання). Довгий час вона владарювала. Мила пані зуміла підкорити не лише власну сім’ю (кожен із член якої, зрештою, відповів за володіння всім), а й поставити на коліна якщо не Всесвіт, то принаймні українську столицю. Вона визнана лікар, дружина академіка, вона – Вебрицька. Кожне її слово – закон. Іветта Андріївна, прагнула контролювати все і всіх, що, власне, й робила протягом багатьох років, хотіла володіти життям свого сина й розплатилася за це власним життям. Мати намагається зробити щасливим свого сина, але завдяки лікарському досвіду впевнена, що краще за нього знає, як це зробити. Перед читачем дії Іветти ставлять питання: чи це – прояв всепоглинаючого кохання чи власна неможливість дати сину самому обирати свій шлях?
Ще в книзі велике значення відіграє прізвище Іветти Андрїївни, яке мало не останній вплив на становлення цієї жінки. Саме через нього вона врешті-решт втрачає свою індивідуальність та ідентичність. В творі є підтвердження цьому факту, яке загалом визначає мотивацію головної героїні: «Систематичне підтвердження значущості власної фамілії».
Однак створений нею режим її ж і знищив. Втеча з дому молодого подружжя – геніального й ізольованого від соціуму сина Платона та живої хуторської ляльки Раї – як ніщо інше «підкосила» непоборну сталеву леді. Іветта Андріївна помирає, так і не зумівши повернути додому сина, а з ним і необхідність – мати все.
Роман «Мати все» добре написана книга із захопливим сюжетом та закрученою інтригою, але водночас і дуже правдива, добре відображає життя сучасної української жінки. Тут порушуються актуальні питання та проблеми (наприклад, сліпа материнська любов), пропонуються різні відповіді, які читач доповнити своїми варіантами.
Головними героїнями твору Наталки Сняданко «Гербарій коханців» є Ірина та колоритна тета Амалія. Остання згадується під час прочитання її щоденника. Тета Амалія – власниця чоловічого гарему, який складався переважно із чоловіків з фізичними вадами. Амалії вдалося підкорити чимало чоловічих сердець та створити перший гарем.
В принципі головною тут є саме Ірина, чиєю історією роман починається і завершується. Така собі дівчинка-бунтарка, яка в дитинстві «відмовляється від шкільних обідів», «відшпилює дурнуваті банти з голови», «старанно креслить поля у зошитах, але відступає від краю не чотири клітинки, як вимагає вчителька з математики, а три або п’ять» і «не дуже розуміє, чому для неї так принципово порушити хоча би котресь із здебільшого безглуздих шкільних правил», та вже тоді наміриться «не дати перетворити себе на зручну в користуванні дівчинку» [4, с. 8] Ця незвичайна дівчина суттєво відрізнялася від своїх однолітків здатністю мислити та відчувати світ: «Їй дійсно важливо зберегти за собою хоча б символічне право на незгоду, потребу не поступитися бодай чимось, не дати перетворити себе на зручну в користуванні дівчинку, позбавлену недоліків та органічно інтегровану в шкільний колектив, розчинену в ньому й майже невидиму» [4, с. 9].
Ірина мала велику пристрасть до читання книжок. Іноді вона навіть забувала, що навколо існує реальний світ. Вочевидь, Орест саме такий персонаж з її уяви. Він давав Ірині відчуття справжньої свободи від щоденної рутини та обов’язків. Дівчина практично не відчувала між ними різниці у віці, хоча Орест не набагато молодший за її батька.
Уже доросла Ірина не зможе поєднати свою долю з єдиним чоловіком, тож «коханців у неї не бракуватиме навіть після того, як їй виповниться шістдесят». Мало того, для цієї жінки, попри закоренілі у нашому суспільстві стереотипи,«самотність назавжди залишиться бажаним і нормальним станом речей» У це важко повірити, але... у цьому й особливість письменниці Наталки Сняданко… А Ірина, можливо, тому так чинить, що виховувалася у бабусі, до якої часто приходила сусідка, тож змалку наслухалася історій, «в яких відчувалася позбавлена дна самотність кожної з жінок»…
У «Гербарії» ми зустрічаємося із надзвичайно колоритною постаттю – тетою Ореста Амалією та її щоденником, що його герой випадково знаходить на горищі. З дитинства дівчина відрізнялась неабияким розумом, хитрістю, відвагою і привабливістю, незважаючи на вроджену ваду – наявність тільки однієї груді. Понад усе Амалія любила шокувати тодішнє суспільство то своїми радикальними феміністичними поглядами, то надміру буремним статевим життям.
Героїня ненавиділа традиційний жіночий одяг, усі ці «корсети, які гірше лещат у ката, потворні велетенські капелюхи, для носіння яких треба би мати щонайменше дві голови, стрічки, мережива і незліченні нижні спідниці та білля» [4, с. 126].
Амалія – жінка, що зуміла організувати чоловічий гарем, який викликав велике обурення у товаристві. І гарем не простий, а з мужчин із фізичними вадами. Тобто Наталія Сняданко певним чином розкриває нам внутрішній світ і навіть сексуальність неповносправних людей. Оскільки перед важкою роботою на землі молоді чоловіки надавали перевагу перебуванню поруч із Амалією, то незабаром гарем перетворився на комуну зі своїми правилами та законами. Щоденник, який писала тета, називався «Горіховий гербарій коханців». У ньому жінка фіксувала свої спостереження за хлопцями з гарему, а також способи, у які з ними можна отримувати найвищу фізичну насолоду. Багато хто з молодих чоловіків, як і тета, мав фізичні вади. Так, наприклад, в Ореста не було правого вуха, у Степана – ока, Іван мав горб, Петро був німим. Усі вони вдало доповнювали один одного та справляли враження великої дружньої родини.
Амалія, що розпоряджається життям, як собі забажає, має військову славу, нахабно ламає світські приписи, любить собі тих, кого хоче, – у її гаремі із скалічених коханців чоловікам дається шанс відчути себе на жіночому місці й прийняти це місце без протестів і з задоволенням. І Амалія набирає туди лише понівечених природою чоловіків, бо загалом усім цим своїм проектом протестує проти світу, в якому немає місця жінкам і калікам.
На сторінках «Гербарію коханців» – колекція образів, візуальних, слухових, запахових, тактильних... Безліч деталей, які сплітаються в єдину канву, додаючи розповіді глибини і фактурності. Книга насичена пристрастями, любовними історіями, вишуканою чуттєвістю і добротним гумором, розказаним у кращих традиціях, – з серйозним обличчям, але подвійним дном.
У романі є історія дивовижної жінки, яка, попри фізичний дефект, зуміла стати законодавицею моди і об’єктом бажань, і чоловічий гарем, і чимало питань та відповідей на них, які зацікавлять сучасного читача.
Твір Наталки Сняданко є особливим явищем для сучасного вітчизняного літературного надбання, адже в них міститься унікальний досвід цілого покоління. Завдяки методу ретроспекції письменниці вдалося відтворити у своїх творах справжній об’ємний світ, пов’язаний із минулим та сьогоденням, світ, що стоїть майже на периферії народного буття, але все ще незнищенний. Минуле ще й досі обумовлює світобачення та буденність, а його руйнівні наслідки глибоко викарбувалися у свідомості народу.
Сучасні українські письменниці дуже широко подають галерею образів жінок, які уособлюють типових представниць сучасної доби. Зі сторінок творів письменниць постає працьовита натура української жінки, яка, не витримуючи тягаря соціальних та особистих умов, тікає від життя. У висвітленні картин буденного життя українського жіноцтва, авторки показають їх прагнення, почуття і соціальні взаємовідносини на тлі сучасного соціокультурного розвитку.

Література
1. Люко Дашвар. Село не люди: Роман. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2009. – 270 с.
2. Карпа І. . Жовта книга: 50 хивлин трави. Фройд би плакав. Сни Ієрихона / І. Карпа. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2010. – 318 с.
3. Роздобудько І. Ліцей слухняних дружин: Роман / І. Роздобудько. – Харків: Фоліо, 2007. – 222 с.
4. Сняданко Н. Гербарій коханців: Роман / Н. Сняданко. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011. – 268 с.

In the article it is analyzed the novels by Liuko Dashvar «To have everythihg», «A village is not people», Nataliya Snyadanko "Herbarium of Lovers, Irene Rozdobudko "A Lyceum of the obedient wives", "Milady’s last diamond», Irena Karpa "50 minutes of grass" in the psychological aspect. It is substantiated the actual issues of Ukrainian women and characterized a woman as a subject and an object.

Keywords: psychological drama, female prose, object, subject.
 
Forum » Międzynarodowа Konferencjа Internetowа "AKTUALNE PROBLEMY SLAWISTYKI" » Секция 5. Методы, направления, школы в славянских литературах » ЖІНКА ЯК ОБ’ЄКТ ТА СУБ’ЄКТ У СУЧАСНІЙ ЖІНОЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ (Попенко Катерина Михайлівна)
Страница 1 из 11
Поиск:
Новый ответ
Imię:
Tekst wiadomości:
Kod bezpieczeństwa:

Copyright РФП МГУ © 2017
Веб-дизайн, технічна підтримка та адміністрування: Белла Марина Віталіївна its.me.marina@gmail.com
Конструктор сайтов - uCoz