Centrum Kultury Polskiej
Mariupolski Uniwersytet Państwowy

 
Forum
Forma logowania
Login:
Hasło:

Mapa strony

Statystyka

Witaj, Gościu · RSS 24.11.2017, 08:33

[ Nowe wiadomości · Regulamin forum · Wyszukiwanie · RSS ]
Страница 1 из 11
Forum » Międzynarodowа Konferencjа Internetowа "AKTUALNE PROBLEMY SLAWISTYKI" » Секция 5. Методы, направления, школы в славянских литературах » МОТИВИ ЛІРИКИ ОКСАНИ ЗАБУЖКО У ПОСТМОДЕРНОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ (Мірошниченко Т. М.)
МОТИВИ ЛІРИКИ ОКСАНИ ЗАБУЖКО У ПОСТМОДЕРНОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ
MarinaData: Sobota, 28.06.2014, 21:38 | Wiadomość # 1
Grupa: Administrator
Wiadomośc: 127
Plusiki: 1
Status: offline
Мірошниченко Т. М.
Маріупольський державний університет



МОТИВИ ЛІРИКИ ОКСАНИ ЗАБУЖКО У ПОСТМОДЕРНОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОСТОРІ


Пропонована розвідка присвячена аналізові особливостей постмодерністського письма. Метою є дослідження аспектів впливу постмодернізму на світоглядні пріоритети Оксани Забужко, що виявляється у своєрідній спробі філософського заглиблення в основи людського буття. Об’єктом дослідження служить поетична збірка Оксани Забужко ‹‹Друга спроба››.

Ключові слова: постмодернізм, екзистенціалізм, інтертекстуальність, екзистування.


Розвідка присвячена дослідженню мотивів лірики відомої української поетеси доби постмодернізму – Оксани Забужко. Актуальність роботи полягає у тому, що ця тема порушувалася у літературознавстві лише побічно, принагідно. У поетичному космосі українського постмодернізму постать Оксани Забужко досі зберігає час загадковості. І це є дуже прикрим явищем, адже її поезія художньо осмислює важливі питання нашої доби.
Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 pоці, але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі – у літературі. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко.
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже «існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування›› [6; c. 378].
Оксана Забужко – одна з найяскравіших представників цього напряму, це – відома українська письменниця, літературознавець, філософ, публіцист, яка володіє, окрім рідної української, ще чотирма мовами – англійською, польською, французькою і російською. Починаючи з 1996 року, здобула велику популярність письменниці, яка пише українською мовою. У своїй творчості вона приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності, тобто ідеї постійності, тотожності і при цьому часто користується методологією фемінізму, тобто прагне до встановлення рівних можливостей для жінок у сфері освіти і зайнятості. Поезія Оксани Забужко перекладена на шістнадцять мов світу, що свідчить про неабияку популярність письменниці навіть за межами нашої країни. Її лірика представлена збірками ‹‹Травневий іній›› (1985), ‹‹Диригент останньої свічки›› (1990), ‹‹Автостоп›› (1994), ‹‹Новий закон Архімеда. Вибрані вірші›› 1980-1998 (2000), ‹‹Друга спроба: Вибране›› (2005).
У своїх віршах Оксана Забужко розкриває усе різноманіття людських емоцій – іронію, жаль, співчуття і болісну любов. Її твори ніколи не проходять непоміченими, бо вони приваблюють читача своєю органічною інтелектуальністю. Взагалі, творчість Оксани Забужко, як зазначає Олена Пашник ‹‹становить своєрідну спробу філософського заглиблення в основи людського буття, виявляючись на всіх його рівнях: самопізнання, осягнення природи Іншого, світового космічного і міфологічного творення›› [5; c. 1].
Оксана Забужко – поетеса епічна за своїм єством. Недарма її твори, як правило, чималі за обсягом (ліричних мініатюр тут дуже рясно) і мають довгі, характерні передовсім для епосу, рядки. Далі слід звернути увагу саме на вплив постмодерністської парадигми на поетику Оксани Забужко.
ЇЇ поезія завжди розгортає чи то житейський, чи то метафізичний, чи сюрреалістичний сюжети. І дуже часто ці сюжети є не чим іншим, як варіаціями на усталені теми літератури чи філософії. Таким чином, Оксана Забужко розділяє мисленнєві міркування французьких екзистенціалістів.
Екзистенціалі́зм (від фр. existentialisme від лат. exsistentia – існування) – напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Письменники цього напряму у художніх творах ‹‹прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя›› [6, c. 365].
Отже, можна прослідкувати, що творчість Оксани Забужко просякнута екзистенційним філософствуванням, причиною чого, скоріш за все, стала філософська освіта самої письменниці. Як і екзистенціалісти, постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.
А з-поміж представників покоління 80-х років Оксана Забужко вирізняється постійним зверненням до художнього моделювання абсурдного світу, у якому зводиться на ніщо свобода особистості і під тиском дегуманізованого суспільства руйнуються вічні людські цінності – свобода особистості, любов, вірність, милосердя, співпереживання горю інших тощо. Мотив абсурду, у ліриці поетеси, притаманний саме жанру громадянської лірики, у якій він набуває нових філософських відтінків. Ті межові ситуації, через які проходять ліричні персонажі поезії Забужко (‹‹Естетика пози››, ‹‹Тим, що пішли››, ‹‹Дорогою до пекла››), допомагають їм відкривати своє справжнє існування. Наприклад, у поезії ‹‹Естетика пози››, ми бачимо, що людина не може бути сама собою в абсурдному світі, а лише кожного разу надягає маски й виконує ролі, призначені оточенням: люди готові ‹‹щомить гамселить себе в грудь по-акторськи››, аби довести свою роль [4, с. 142]. Для своєрідного нагнітання знеособлення людини у світі абсурду поетеса використовує прийом метонімії: ‹‹Юрми порожніх костюмів уранці заповнюють місто›› [4, с. 143]. В абсурдному світі не тільки втрачається сенс людського буття, але й знецінюються одвічні людські цінності, перетворюючись на непотріб та пил. Таким чином, Тамара Денисова, досліджуючи цей процес, називає його ‹‹екзистуванням››, тобто, пізнанням істини через себе [2, c. 31]. Саме у поезії Оксани Забужко, він досягається шляхом виходу індивіда за власні межі буття.
Велику увагу поетеса приділяє мотивам смерті і страху. Наприклад, у поемі-видінні ‹‹Самогубче дерево››, постає проблема війни, під час якої, ліричний герой переживає і страх перед смертю, і відчай: ‹‹Первинний – страх. Він – батько усіх убивств…наші діти од страху спросоння кричать; ми од страху не спускаємо з рук автомата ні вдень, ні вночі!›› [4, c. 120]. Проте саме ці переживання надають сенс існуванню у межових ситуаціях. Особливо вражає картина, на якій зображено смерть іще живих воїнів: «Там наших мертвих прибива до нас / Іще живими, і вони сміються – / Немов улиті в гутні скла, котрі не б’ються, / Вони нам мутно світяться крізь час, / Говорять, рушаться – не знаючи, що вмерли» [4, с. 115].
Оксана Забужко передає особистісне переживання часу перед смертю: на війні втрачається звичне відчуття єдиного часового плину, позаяк у свідомості героя воєдино переплітаються минуле, сучасне і майбутнє, яке може ніколи не настати «Кулі дзвенять, о мій хлопче, вирують і грають, як струни, / Як найпрекрасніша музика, душу виймають з тебе!... / Кожен патрон – це як пломба на цинкові труни, / Але останній ти мусиш лишити для себе. / Бо на оптичнім прицілі прискаливши око / І об гашетку мозолячи пальці у п’яній нестямі, / Ти розстрілюєш зараз власні сімнадцять років, / Власні неголені тайни і втечі з уроків…» [4, с. 116].
Отже, Оксана Забужко висуває думку про унікальність смерті кожної людини, підтвердженням чого також є поезія «Прощання між зірок»: «А просто – жоден інший: я – це я. / Я теж умру. І кари не уникну. / І смисл, моїм означений ім’ям, / Як жовтий порох, витрусять за вікна» [4, с. 192].
Ще однією особливістю постмодерністського стилю писання є створення сюжетів творів за прототипами творів минулих епох. Таке явище зветься інтертекстуальністю. Отже, інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту і полягає в тому, що текст будується з цитат інших текстів. Лінгвістичні механізми інтертекстуальності полягають у відтворенні в тексті елементів ранніх текстів через цитування, алюзії, ремінісценції, прийом «текст у тексті», повторювання образів («вічні образи»), пародіювання, наслідування і т.д. [5, с. 183].
Наприклад, можна спостерігати багато поезій, присвячених прекрасній дівчині Офелії (Офелія і ‹‹мишоловка›› [4, c. 85]; ‹‹Монолог Офелії›› [3, c. 36]; ‹‹Офелія - Гертруді›› [4, c. 165]), яка є головною героїнею твору Шекспіра ‹‹Гамлет››. Звідси можна виділити один з основних мотивів лірики Оксани Забужко – це ‹‹вічножіночне›› питання, якому поетеса присвятила багато поезій.
Центральним у таких поезіях є, звичайно, мотив кохання. Саме слово ‹‹кохання››, в інтерпретації поетеси, є ‹‹вищім››, найдорожчим за будь-які інші слова (‹‹Коханий! – я пишу це слово навпрошки…››) [4, c.178], закохані герої у її творах уявно переносяться у світ, де вони разом, ‹‹де не буває доль несправджених, і де не знають мовчазної музики…у світ, де все склалось так, як мало склатися››(‹‹В якомусь світі я була з тобою››) [4, c. 42] тощо. Але, кохання у поезії Оксани Забужко завжди супроводжується почуттям болю, самотності. Саме цей стан поглиблюють, використані поетесою, прийоми персоніфікації пейзажів, естетизації деталей і предметів побуту: ‹‹Вечоріли шибки, осяйні і печальні›› (‹‹Жінка з цитринами››) [4, с. 31]. Ці мотиви є характерними для інтимної лірики поетеси, яка переважно індивідуально-психологічна, але відзначається глибиною філософського змісту.
Також, одним із яскравих свідчень інтертекстуальності поезії Оксани Забужко є поема-монолог ‹‹Клітемнестра››, яка побудована на античному міфі, трилогії Есхіла ‹‹Орестея›› та драматичній поемі Лесі Українки ‹‹Кассандра››.
Це можна побачити одразу ж на початку поеми, бо починається вона епіграфом ‹‹…Ти, правда, і не жінка››. Авторка змінює класичний сюжет, тобто, по-новому його трактує, переміщуючи другорядну героїню на перший план та від її імені розгортаються події [1, c. 53].
Ще однією особливістю постмодерністського письма є – висунуті високі вимоги до митця – аж до відмежування від навколишнього життя. Значний пласт поезії Оксани Забужко становлять тексти, у яких утілюються мотиви творчості і постає образ митця. Вона вважає, що митець тоталітарного суспільства постійно стоїть перед вибором – безпринципності та вірності своєму творчому покликанню. Такі мотиви притаманні численним поезіям Оксани Забужко (‹‹Цей чоловік вродився з дерева…›› [4, c. 28], ‹‹Відлопотиш дощами за ворота›› [4, c. 35], ‹‹І двері розчахнулись….›› [4, c. 174], ‹‹Диптих 1986 року›› [4, c. 61] та ін.). Однак, найбільш глибоко проблема вибору втілена у вірші «Феєрія про диригента свічок» [4, c. 87], ключовий образ якої дав назву збірці «Диригент останньої свічки».
Оксана Забужко стверджує, що митець тоталітарного суспільства постійно опиняється перед непростим вибором, між зрадою своїм переконанням та вірністю своєму творчому покликанню. Свій вибір на користь усамітненої боротьби з абсурдністю світу здійснює Диригент Останньої Свічки, який у контексті вірша набуває рис богоподібного творця-деміурга, офіруючи творчим покликанням задля духовного порятунку свого народу. Таким чином, авторка порушує проблему одвічного конфлікту митця і натовпу, активної особистості і «сірої» юрми, не здатної зрости до усвідомлення величної місії поета. Внутрішній конфлікт «Феєрії…» будується на конфлікті двох світів – світ творчості (художньо втілюється через образну символіку «живого» світла – «світіння сухе і гаряче», «бризки іскор») протистоїть світу приземлено-матеріальному, який репрезентований негативно забарвленими образами «липких і випадкових усмішок», зали, «де люди дрімають над власним життям», голосів, що «шелестять у пітьмі, як банкноти», «тлустих платтів», «заспаних лиць», «застояних мозків»). Цей конфлікт увиразнюється і через протиставлення живого, але слабкого світла свічки, що несе символічний відтінок очищення, виконуючи свою пурифікаційну функцію («О, я чую – сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові, як під натиском пальців нагар, що знімають зі свіч»), та ефектного зовнішнього, але «порожнього», «штучного» сяйва бенгальських вогнів [4, c. 87].
Отже, у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. література розвивається під гаслом постмодернізму, стираються грані між високим мистецтвом і псевдомистецтвом, переоцінюються традиції авангардизму і модернізму, художній простір є мозаїкою цитат, зверненням до чужого слова, введенням у текст взятих з різних літературних творів ремінісценцій, гри та пародії на мотиви класичної літератури. Користуючись таким методом, постмодерністи прагнуть створити нові можливості в розвитку і формуванні універсальної, синтезованої художньої мови, а також, намагаються відродити сюжет і по-новому зацікавити читача. Таким чином, інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту, що вдалося простежити на прикладі поетичних творів Оксани Забужко.
Проведене дослідження дає підстави зробити висновок, що у своїх ліричних творах Оксана Забужко заглиблюється та по-філософськи осмислює основи людського буття, розкриває різноманіття людських емоцій - іронію, жаль, співчуття і болісну любов. Щодо лірики поетеси, то можна простежити вплив постмодернізму: потяг до архаїки, міфу (‹‹Клітемнестра››, ‹‹Монолог Офелії››, ‹‹Офелія - Гертруді›› та ін.), бачення повсякденного реального життя як театру абсурду (‹‹Естетика пози››, ‹‹Тим, що пішли››, ‹‹Дорогою до пекла›› та ін.). Таким чином, можна зазначити, що екзистенціальна парадигма також грає велику роль у ліриці поетеси. Отже, на основі цього твердження, можна виділити основні мотиви лірики Оксани Забужко – це мотив абсурдності буття (синтез філософської і громадянської лірики); мотив творчості і митця, мотив смерті (в основному, у філософській ліриці), мотив кохання у поезії Оксани Забужко, який завжди супроводжується мотивами болю, страждання і самотності (в основному, у інтимній ліриці).


ЛІТЕРАТУРА

1. Бібєрова Г. Месниця / Зрадниця / Феміністка / Міф про Клітемнестру в поезії Оксани Забужко / Г. Бібєрова // Слово і час. – 2006. – №6. – С.53-63.
2. Денисова Т. Екзистенціалізм і сучасний американський роман / Т. Денисова. – К. : Наукова думка, 1985. – 244 с.
3. Єщенко Т.А. Лінгвістичний аналіз тексту : навч. посіб. / Т.А.Єщенко . - К. : ВЦ «Академія» , 2009 . - с. 182 – 187.
4. Забужко О. Друга спроба: Вибране / О. Забужко; [передм. Л.Ушкалова]. – К. : Факт, 2005. – 320 с.
5. Пашник О. Трансцендентність як основа буття в ліриці О. Забужкo / Олена Пашник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://web.znu.edu.ua/99/l-article.php ?item=41.
6. Яременко В. Визначальні художньо-стильові напрями і течії в літературі XX ст. / В. Яременко. – Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. : В 4 кн. — К., 2003. — Кн. 1.
 
Forum » Międzynarodowа Konferencjа Internetowа "AKTUALNE PROBLEMY SLAWISTYKI" » Секция 5. Методы, направления, школы в славянских литературах » МОТИВИ ЛІРИКИ ОКСАНИ ЗАБУЖКО У ПОСТМОДЕРНОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ (Мірошниченко Т. М.)
Страница 1 из 11
Поиск:
Новый ответ
Imię:
Tekst wiadomości:
Kod bezpieczeństwa:

Copyright РФП МГУ © 2017
Веб-дизайн, технічна підтримка та адміністрування: Белла Марина Віталіївна its.me.marina@gmail.com
Конструктор сайтов - uCoz