Centrum Kultury Polskiej
Mariupolski Uniwersytet Państwowy

 
Forum
Forma logowania
Login:
Hasło:

Mapa strony

Statystyka

Witaj, Gościu · RSS 24.11.2017, 08:30

[ Nowe wiadomości · Regulamin forum · Wyszukiwanie · RSS ]
Страница 1 из 11
Forum » Międzynarodowа Konferencjа Internetowа "AKTUALNE PROBLEMY SLAWISTYKI" » Секция 6. Отражение взаимовлияния славянских культур » ВЗАЄМОВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У 1917-1920 (Давва Вікторія Вікторівна)
ВЗАЄМОВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У 1917-1920
MarinaData: Niedziela, 16.06.2013, 18:28 | Wiadomość # 1
Grupa: Administrator
Wiadomośc: 127
Plusiki: 1
Status: offline
Давва Вікторія Вікторівна,
аспірантка Маріупольського державного університету,
кафедра культурології та інформаційної діяльності,
спеціальність 26.00.01. – Теорія та історія культури


ВЗАЄМОВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
У 1917-1920 РОКАХ: АНАЛІЗ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ БІЛЬШОВИКІВ


Українська національна культура є складною системою, що об’єднує в собі духовні цінності, ідеали, моральні принципи, які накопичуються українським народом, передаються з покоління у покоління та залишаються певними орієнтирами в житті та діяльності людей. Складна історія українського народу, постійна боротьба за власну незалежність та розбудову самостійної держави не могла не відобразитися на українській культурі. Через ці причини національна культура українського народу має особливі риси, які характерні тільки їй і які відрізняють її від будь-якої іншої культури.
Період Національно-демократичної революції 1917-1920 років став важливим етапом у процесі становлення української культури. У цей час активна боротьба революційних урядів вплинула на всі сфери життя українського народу, і на культурну сферу в тому числі. Агітаційно-пропагандистська діяльність різних політичних режимів, що перебували при владі, відігравала значну роль у формуванні моральних цінностей та принципів національної культури, а також світогляду українського народу.
Проблема становлення української культури у добу Національно-демократичної революції 1917-1920 років вже тривалий час є актуальною для вітчизняних науковців. Найбільш численну групу літератури з проблеми української культури складає радянська історіографія, якій притаманні ідеологічна заанґажованість, пропагандистський і політично-публіцистичний характер[8, с. 19].
Ще у 80-х роках зарубіжні дослідники опублікували низку праць, у яких розглядалися аспекти розвитку української культури. Але загальною рисою досліджень української діаспори повоєнного періоду є залежність їхніх політико-ідеологічних висновків від політичних уподобань прихильників тієї чи іншої політичної сили. Крім того, основний акцент в працях робиться на культурну діяльність національних урядів Української революції.
Окрему групу наукових праць складають дослідження сучасної історіографії України. Для вироблення нових концептуально-методологічних засад дослідження проблем української культури 1917-1920 років мають велике значення ґрунтовні праці українських вчених Г. Боряка, І. Войцехівської, Я. Грицака, Я. Дашкевича, М. Дмитрієнко, Л. Дубровіної, Я. Ісаєвича, та ін. [11]
В останні роки спостерігається збільшення інтересу українських науковців до проблем української культури революційного періоду. Це стає результатом ґрунтовних досліджень, що викладаються в кандидатських та докторських дисертаціях таких вчених, як О. Богуславський, В. Єшпанов, З. Олійник, І. Павлюк.
Таким чином, загальний стан наукової розробки проблеми становлення української культури 1917-1920 років засвідчує про актуальність цього питання серед науковців. Проте в наукових працях здебільшого висвітлюється питання розвитку таких складових елементів української культури як мистецтво, література, кінематограф тощо. При цьому без уваги залишається взаємовплив російської та української культури, а також формування моральних цінностей, духовних принципів та орієнтирів життя українського народу.
Як відомо, вміла ідеологічна політика радянської влади, спрямована на завоювання народних мас, виявилася набагато ефективнішою за патріотичні заклики українських національних урядів, що виголошувалися в офіційних зверненнях до народу. Це не в останню чергу посприяло встановленню радянської влади в Україні на довгі десятиріччя. З поширенням на українських землях влади більшовицького уряду, розпочався процес акультурації між українською та російською культурами. Це процес взаємовпливу двох культур, сприйняття одним народом повністю чи частково культури іншого народу. Тому є доцільним з’ясувати, які цілі ставила перед собою радянська влада в своїй агітаційно-пропагандистській політиці; як під її впливом змінювалась українська культура та які особливості російської культури вона перейняла.
Для виявлення істинних цілей радянської влади по відношенню до України, було проаналізовано актовий документ більшовицького уряду «Маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду України» від 29 листопада 1918 р. [5]. У результаті аналізу, були зроблені такі висновки. «Маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду України» є урочистим писаним зверненням верховної влади до народу з приводу важливої події. Маніфест проголошує повалення режиму Гетьмана і встановлення радянської влади в Україні.
За обсягом аналізований документ становить близько 8300 символів, 1064 слова. При цьому, частіше за інші, у тексті зустрічаються такі слова та вирази: «Украина», «трудящиеся», «советы / советский», «рабочие и крестьяне», «буржуазия и помещики». Головною ідеєю при створенні даного документа, було поширення радянської ідеології на українських землях.
Аналізований документ викладено російською мовою у піднесеному стилі. Він містить натяки, здогадки, має прихований зміст. Крім того для документа характерна повноцінна етична частина, художні звороти та вирази для підсилення емоційного забарвлення, як позитивного («рабочие и крестьяне едва успели сбросить с себя вековые цепи рабства…», «только сами трудящие масы могут в решительной и беспощадной борьбе отстоять свою свободу», «железным, несокрушимым и грозным маршем идет мировая революция» та інші), так і негативного («тунеядцы-помещики», «англо-американский капитал, уже трещащий по всем швам, но еще держащийся на ногах», «...штыками послушных германскому капиталу солдат разбита была молодая ... советская армия» та інші).
При створенні маніфесту були використані різноманітні агітаційні засоби та інструменти, серед яких тавтологія – повторення однакових слів в одному або двох сусідніх реченнях для підсилення емоційного впливу на читача: «...загонялись они в тюрьмы только за то, что осмелились быть свободными, только за то, что не пожелали работать на помещиков...», «Кровавый праздник справляли буржуа и помещики. Кровавый праздник справляла Рада и гетман. Кровавый, страшный праздник торжества и классовой мести справляли тогдашние хозяева Украины...» та інші.
Цікавим є той факт, що при зверненні до українського народу, жодного разу не було використано займенник «ми». У цих випадках використовувались такі займенники, як «ви», «вони». Це свідчить про те, що автори документа не ототожнювали себе з українським народом, не вважали себе його частиною, а виступали як сторонні спостерігачі.
У даному документі інформаційна складова відіграє важливу агітуючу роль, адже маніфест створено не стільки для інформування широких народних мас, скільки для поширення серед них радянської ідеології. Характеризуючи документ, як відображення певної проблемної ситуації, було виявлено його основну ідею, яка полягає у проголошенні радянської влади в Україні. При цьому, важливим фактором є те, що в даному документі українські землі розглядаються не в якості самостійної держави, а в якості складової частини радянської Росії.
Отже, головною метою радянської влади було встановлення не тільки політичного, але й ідеологічного контролю над українськими землями. Така політика мала значний вплив на розвиток культурної сфери України. Більшовики належним чином врахували потяг народних мас до культури і постаралися використати його з вигодою для себе. Вони розуміли, що культура може стати важливим чинником у політичній боротьбі. Тому більшовики робили наголос на ідеологічних аспектах. Пов’язуючи ідеологію і культуру, вони обирали найкоротший шлях для зміцнення своєї влади [8, с. 38].
Слід зазначити, що в перші роки свого правління комуністична партія все ще помітно відчувала брак підтримки з боку неросійських народів. Вона залишалася крихітною, в основному російської, організацією, що базується в містах. Україна була «слабкою ланкою Радянської влади», як це відкрито визнавав сам Сталін. Тому партія почала шукати засоби досягнення визнання та підтримки серед неросійських народів.
На XII з’їзді партії її керівництво поклало початок політиці «коренізації». Вона була покликана зосередити зусилля на тому, щоб залучити в партію та державний апарат представників неросійських народів, щоб радянські службовці вивчали місцеві мови і користувалися ними, нарешті, щоб держава сприяла культурному і соціальному розвитку різних народів. Український варіант цієї політики отримав назву українізації [7, с. 10].
Втім, перш ніж розгортати українізацію, слід було внести деякі зміни до складу партійного керівництва в Україні. У цей час воно складалося головним чином з надісланих Москвою радянських чиновників. У більшості своїй вони не тільки не проявили розуміння необхідності українізації, але і в ще меншому ступені показали своє бажання проводити її в життя. Так, один з найбільш високопоставлених партійних чиновників в Україні, Дмитро Лебідь, був якраз з тих росіян, хто не збирався приховувати свою неприязнь до української культури та звичаїв, до українізації як такої. Він відстоював так звану «теорію боротьби двох культур», відповідно до якої російська культура в Україні, як передова культура прогресивного пролетаріату і міста, неминуче повинна перемогти українську культуру, пов'язану з відсталим селянством і селом, тому комуністи зобов’язані сприяти цьому «природному процесу» [11].
У той же час великого поширення серед населення України набуває політосвітня та агітаційно-масова робота у таких культурно-освітніх організаціях, як клуби. У процесі створення сотень нових осередків культури по містах і селах України не останню роль відігравали і більшовики. Використовуючи зростаючу творчу ініціативу трудящих мас, вони відкривали клуби, читальні, бібліотеки, а також кіоски для продажу літератури та газет при багатьох своїх партійних організаціях [1, с. 201]. Так, у Харкові, Сумах, Полтаві, Одесі, Чернігові та інших містах були відкриті Палаци праці та Палаци молоді. На селі політико-виховна та культурно-освітня робота зосереджувалася в основному у хатах-читальнях, які були опорними пунктами освітньої роботи серед селянства.
У липні 1920 р. Наркомос УСРР виробив «Положення про хату-читальню», у якому зазначалося, що «хата-читальня має своєю метою розповсюдження комуністичної освіти серед сільського населення». У 1920 р. в республіці почали створюватися селянські будинки, спочатку в губернських центрах, а пізніше – в повітових містах і селах [2, с. 219].
Значну політико-виховну й агітаційно-масову роботу серед трудящих України в 1918–1920 pp. проводили політвідділи Червоної Армії. У районах дислокації радянських військ створювалися агітпункти, хати-читальні, бібліотеки, клуби, працівники політвідділів армії поширювали газети, більшовицькі листівки, брошури, книги, організовували масові збори трудящих, роз’яснювали декрети Радянської влади [6, с. 159].
У липні – жовтні 1920 p., тільки в районі дислокації армії, що діяла на Поділлі, політоргани і парторганізації військових частин провели 1775 мітингів, 50 повітових з’їздів і конференцій, створили 145 хат-читалень, драмгуртків і клубів. Аналогічну роботу проводили політвідділи та продовольчі загони, відряджені у віддалені сільські райони Українським військово-продовольчим бюро в 1919 – 1920 роках [4, с. 511].
Крім регіональних відділень і місцевих кореспондентів, джерелами інформування інформаційних агентств були репортери, агітатори і пропагандисти. Їх повідомлення були вихідним матеріалом для міфотворчої роботи агентств. Найчисленнішу групу агітаторів мало Російське телеграфне агентство (РОСТА). Не можна не відзначити високої ефективності таких заходів. Особливо це набуло вирішального значення в перші місяці громадянської війни, коли все населення було дезорієнтоване й не знало, за ким іти. Добрий агітатор міг привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих боїв. Це були роботи, створені художниками и поетами, які працювали у системі Російського телеграфного агентства (РОСТА). Телеграми, що надходили з фронту, за кілька годин перетворювались на плакати [10, с. 15].
Але слід зазначити, що агітаційне мистецтво було не відтворенням реальності, а результатом маніпуляцій та симуляцій, котрі перебували під тотальним контролем партійного пропагандистського апарата. Радянська ідеологічна продукція типу «виступів передовиків виробництва», що орієнтувалася на зразки ідеалістичного агітаційного мистецтва минулого, некритично сприймалася художниками цього кола як матеріал самого життя, як реальність [7, с. 11].
Настрої новизни та свіжості з особливою силою проявилися і в літературі досліджуваного періоду. Письменники-марксисти вважали, що революція повинна реалізовувати себе не тільки в політичній чи соціальній, але й в літературній галузі. Виходячи з цього, «буржуазне» мистецтво минулого повинно було поступитися місцем новому, пролетарському мистецтву. При цьому все ж таки обумовлювалося, що «прийти до єднання у всесвітньому масштабі пролетарське мистецтво може тільки ідучи національними шляхами» [3, с. 114].
Прагнення створити пролетарську культуру в Росії привело до створення письменницької організації «Пролеткульт», що ґрунтувалася на двох ключових принципах: можливості створити пролетарську культуру, відкинувши традиції та уявлення минулого, та необхідності участі широких народних мас в цьому процесі. «Пролеткульт» пов’язувався у свідомості багатьох людей з російською міською культурою, тому він не користувався популярністю серед українців. Однак всі його ідеї серйозно вплинули на появу та розвиток так званих масових літературних організацій в Україні [8, с. 29].
У 1922 році була створена перша така організація – «Плуг», яку очолив Сергій Пилипенко. Заявивши, що маси (для України це означало – селянство) здатні створити той тип літератури, який їм потрібен, організація створила цілу мережу письменницьких гуртків, які дуже скоро об’єднали близько 200 письменників і тисячі починаючих аматорів.
Через рік з’явилося ще одне літературне угруповання – «Гарт», яке очолив Василь Елан-Блакитний. Дана організація також ставила за мету створення пролетарської культури в Україні. При цьому члени «Гарту» все ж таки дуже обережно ставилися до ідеї «масовості», остерігаючись, що вона приведе до зниження рівня мистецтва [3, с. 159].
Наряду з цими промарксистськими організаціями виникли невеликі угруповання «непролетарських» письменників та художників, що не пов’язували себе з якою-небудь окремою ідеологією. Це були символісти, футуристи, неокласики. У більшості всі вони були прихильниками ідеї, що «творча індивідуальність може творити, тільки піднявшись над масою, але зберігаючи при всій незалежності почуття національної спільності з нею» [8, с. 35].
Отже, визначальним принципом «культурної» політики більшовиків стало, по-перше, знищення попередніх набутків культури на території України – національних, класових, релігійних – і створення єдиної пролетарської культури, яку згодом назвали соціалістичною. Таким чином, «нова культура» мала бути реалістичною за формою і соціалістичною за змістом. По-друге, здійснювалося партійне керівництво всіма культурними процесами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у вихованні слухняних народних мас.
Проте, у таких складних умовах не можна стверджувати, що російська ідеологія, а заразом і російська культура, повністю поглинула українську. Тобто процес акультурації для української культури не вилився у процес асиміляції, під яким розуміється повна втрата одним народом своєї мови та культури за контакту з іншим, більш домінантним. Не зважаючи на значні зміни у духовних цінностях та моральних принципах, українська національна культура не втратила своїх характерних рис та світоглядних орієнтирів. Основними принципами для української культури залишились гуманізм та волелюбність, які формувалися в ній протягом століть.
Національно-демократична революція 1917-1920 років стала причиною стрімкого зросту української культури. Хоча відхід до еміграції більшої частини старої інтелігенції ускладнив національний культурний підйом, недостачу інтелектуальних сил було відшкодовано появою цілої плеяди творчих постатей. Багато з них стояли поза політикою. З руйнуванням сподівань на державну незалежність велика кількість митців побачила в культурній творчості альтернативний спосіб виразу національної самобутності свого народу.
Література
1. Білик Б.І. Культура в роки боротьби за державну незалежність України (1917-1920) / Б.І. Білик, Ю.А. Горбань, М.С. Калакура та ін. // Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / [За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука]. – К.: Вища школа, Товариство «Знання», КОО, 1999. – С. 195-202
2. Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури (1917-1920 рр.) / І.Д. Золотоверхий. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 346 с.
3. Ільницький О. Український футуризм (1914-1930) / О.Ільницький. – Л.: Літопис, 2003. – 456 с.
4. Історія Української РСР. У 8 т., 10 кн. / [Гол. ред. А.Г. Шевелєв]. – К.: Вид-во «Наукова думка», 1977. – Т.5: Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917-1920). – 592 с.
5. Манифест Временного рабоче-крестьянского правительства Украины от 29 ноября 1918 г. [Електронний ресурс] // Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1
6. Молчанов Л.А. Газетная пресса России в годы революции и Гражданской войны (окт. 1917–1920 гг.) [Електронний ресурс] / Л.А. Молчанов. – М.: Издатпрофпресс, 2002. – 223 с. – Режим доступу: http://www.evatist.ru/text9/ html/
7. Олійник З.В. Національна політика більшовиків в Україні в 1917 – 1920 рр.: автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / З.В. Олійник. – К.: Київськ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2002. – 19 с.
8. Павлов В. Українське радянське мистецтво 20 – 30-х років / В.Павлов, Л.Попова. – К.: Мистецтво, 1966. – 73 с.
9. Пащенко В.Г. Как проанализировать документ (методы анализа документов) [Електронний ресурс] / В.Г. Пащенко. – Режим доступу: http://www.emsu.ru/extra
10. Романов А.С. Информационная деятельность народного комиссариата по иностранным делам РСФСР, 1917-1923 гг.: автореф. дис. канд. ист. наук: 07.00.02 / А.С. Романов. – М.: МГУ им. М.В. Ломоносова, 2009. – 24 с.
11. Субтельний О. Історія України [Електронний ресурс] / О.Субтельний. – К.: Либідь, 1993. – 720 с. – Режим доступу: http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/151/

Резюме
В статье освещены вопросы взаимосвязи советской культуры, распространявшейся на украинских землях, с процессом формирования национальной культурной сферы Украины в 1917-1920 годах. Определены истинные цели советской власти по отношению к Украине, проанализированы особенности взаимовлияния русской советской культуры и украинской национальной культуры.

The article highlights the issues of the relationship of Soviet culture, extending to the Ukrainian lands, with the formation of national cultural sphere in Ukraine in 1917-1920. Identify the true purpose of the Soviet authorities towards Ukraine, analyzes the features of mutual Soviet Russian culture and Ukrainian national culture.
 
Forum » Międzynarodowа Konferencjа Internetowа "AKTUALNE PROBLEMY SLAWISTYKI" » Секция 6. Отражение взаимовлияния славянских культур » ВЗАЄМОВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У 1917-1920 (Давва Вікторія Вікторівна)
Страница 1 из 11
Поиск:
Новый ответ
Imię:
Tekst wiadomości:
Kod bezpieczeństwa:

Copyright РФП МГУ © 2017
Веб-дизайн, технічна підтримка та адміністрування: Белла Марина Віталіївна its.me.marina@gmail.com
Конструктор сайтов - uCoz